Пошук по сайту

«Я виріс у Церкві», - Владика Михаїл Колтун

21 листопада святкуємо День небесного покровителя Правлячого Архиєрея Сокальсько-Жовківської єпархії Кир Михаїла Колтуна. Наші молитви спрямовані до престолу Всевишнього, щоб Господь дарував Владиці натхнення неба, силу духа та міцного здоров’я на многії літа. З цієї нагоди подаємо фрагмент інтерв’ю про покликання єпископа Михаїла, яке було опубліковане в журналі «Людина і світ» у 1998 році.

Кореспондент «ЛіС». Владико, почнемо від самого початку. Як Ви прийшли до церкви? Як стали священиком? Як взагалі люди ставали підпільними священикам забороненої церкви?

Єпископ Михаїл Колтун. Можливо, це звучатиме занадто піднесено, але я не прийшов до церкви, я виріс у ній. У нашій Українській Греко-Католицькій Церкві. В це важко повірити, але церква у моєму рідному селі Полоничі на Львівщині і в 50-ті роки лишалась греко-католицькою. Наш священик, отець Василь Прихідько, лишався відданим своїй вірі. Він служив так, як і до 1946 р. Власті вважали його трохи юродивим, можливо, завдяки цьому отця Василя не чіпали. Але це був справжній взірець церковного служіння. Він не зупинявся навіть перед тим, аби викривати злочинне ставлення до людей з боку тодішнього режиму. Лише пізніше я зрозумів, на яку небезпеку наражався тоді наш душпастир.

Кор. Тобто отець Василь відіграв вирішальну роль у становленні Вас як священнослужителя?

Є. М. Певно, якщо говорити про вирішальну роль, то її слід віддати моїй мамі – надзвичайно побожній, добрій і ласкавій жінці. Але отцю Василеві теж належить дуже важлива роль у моєму становленні. Він вчив нас триматися священиків, які не зламалися після Львівського псевдособору. І коли отця Василя не стало, моя мама шукала й таки знайшла у Львові підпільних священиків. Це були отці-редемптористи, котрі служили, як у нас казали, потемки. Служили і в нашій хаті. У моєму родинному домі було закладено каплицю, зберігалися Святі Тайни. До нас на Літургію збиралися і дорослі, й діти. Це було страшенно небезпечно, але ми зростали саме в такій атмосфері. Свято наставало, коли до нас вдавалося дістатися священикам; це, згадаймо їх добрим словом, – отець Смаль, отець Винницький, отець Лемішко, отець Дмуховський. Був у нас і єпископ Величковський. Були, звичайно, і проповіді про священиче покликання, які мене особливо глибоко вразили. З часом я почав відвідувати спеціальні зібрання, які влаштовували для таких, як я, юнаків отці-редемптористи. Збиралися, природно, потайки, щоразу міняючи адреси.

Кор. І коли Ви остаточно вирішили для себе стати священиком?

Є. М. Це сталося після війська (я служив на підводних човнах у Мурманській області). Я чувся тоді зобов’язаним служити і своєму переслідуваному народові, і своїй церкві, яка піддавалася величезним утискам і постійно оббріхувалася пропагандою. І я бачив, що можу бути корисним на цій ниві, де орачів, як відомо, вибивали тоді безжально.

Кор. Отже, Ви отримали свячення...

Є. М. Ні, що Ви! До свячень ще було далеко. Я вступив до підпільного монастиря отців-редемптористів, протоігуменом якого був владика Филимон Курчаба. Ми жили за звичай, з поправкою на підпільні умови, – на приватних квартирах по двоє, по троє. До нас приходили священики, знавці Святого Письма, екклезіології, догматики. Ми вчилися, молилися і працювали.

Кор. Тобто?

Є. М. Ну, зрозуміло, ми не могли повністю присвятити себе церковному служінню. Я, наприклад, працював на Львівському заводі залізобетонних виробів. Минуло сім років студій підпільної семінарії і життя у чернечій спільноті, аж поки 1981 р. я склав вічні обіти й отримав від владики Володимира Стернюка священичі свячення.

Кор. Нещодавно мені на очі потрапила видана якраз 1981 р. для службового користування книжка «Актуальные задачи атеистической контрпропаганди», де на 67-й сторінці стверджується, що «у Львівській області враховано 126 уніатських священиків». Вас теж «врахували»?

Є. М. Щоб дізнатися, варто було б погортати сторінки архівних справ. Думаю, десь в якихось списках я числився. Але найбільше переслідували тих отців, які вели активну роботу, листувалися із закордоном тощо. На виробництві я мав репутацію загадкової персони, адже був неодружений, уникав усіляких забав. Потім мені доручили керівництво семінаром, який звався щось на кшталт «соціалістичне ставлення до праці». Як Ви розумієте, я розповідав про християнські засади виробничої етики, проте (може, й не «проте», а саме завдяки цьому) колектив ставився до мене з повагою, і я зустрічав розуміння людей, до яких прагнув достукатися.

Кор. Як змінилося Ваше життя після священичих свячень?

Є. М. Так, як і мало змінитися. Я служив Літургію, сповідав, причащав, відспівував, хрестив. Скількох дітей я охрестив у підпіллі! І в міліціонерів, до речі, і в комуністів – адже вони теж прагли душевного спокою.

Кор. Поки Українська Греко-Католицька Церква перебувала у підпіллі, Католицька церква переживала стрімке оновлення. II Ватиканський Собор відкрив церкву світові, а світ — для церкви, і якщо говорити не в містичному, а в суто соціологічному сенсі, то Римо-Католицька церква тепер і 50 років тому — це зовсім різні організми. Чи відчули Ви в підпільній церкві дух II Ватиканського Собору? Як позначилася його наука на діяльності катакомбних священиків?

Є. М. Ви, певно, не дуже добре розумієте ті умови, в яких ми служили. Адже йшлося про фізичне виживання Греко-Католицької Церкви, – офіційно було проголошено, що нас уже взагалі давно немає. Підручник, служебник, конспект лекцій, читаних у Львівській богословській академії до війни, були справжнім скарбом. Що ж до документів Собору, то особисто я зміг вперше ознайомитись з ними лише у другій половині 80-х. Ця величезна концентрація думок та ідей потребує осягнення і всебічного осмислення; там є надзвичайно багато такого, що нам нині вкрай необхідно...

Кор. Ви стали першим єпископом УГКЦ, висвяченим в Україні після виходу церкви з підпілля...

Є. М. Так, єпископська хіротонія відбулася 19 вересня 1993 р. Але до цього я служив священиком у Львівській церкві Вознесіння, був вікарієм Львівської провінції отців-редемптористів. Тобто перш ніж очолити Зборівську єпархію, я здобув певний досвід, що його просто неможливо було отримати в катакомбах.

[…] Кор. І насамкінець ще раз повернімося до Вашої єпископської хіротонії. Тоді Мирослав Іван кардинал Любачівський сказав дуже цікаву річ: «Для Української Греко-Католицької Церкви дуже важливо бути взірцем стабільності й послідовності в цей складний час для внутрішніх структур різних конфесій». Що це означає особисто для Вас?

Є. М. Для мене це означає лишатися вірним вченню Спасителя й не лякатися тієї колосальної праці, яку Він заповідав виконати нам, Своїм послідовникам.

Джерело: Людина і світ. – 1998. – №1. – С. 33-35
Прес-служба Сокальсько-Жовківської єпархії

Офіційний медіаресурс
Сокальсько-Жовківської Єпархії УГКЦ
©2009–2022

Правлячий Єпископ: Кир Михаїл (Колтун)
Єпископ-помічник: Кир Петро (Лоза)

Контакти:
Адреса: 80300, м. Жовква, вул. Львівська, 7а
Телефон: 61-336