Пошук по сайту

"Привернути любов до ближнього": інтерв'ю з Владикою Михаїлом Колтуном для газети "Львівська Пошта"

21 листопада, у празник Архистратига Михаїла, Сокальсько-Жовківська єпархія Української Греко-Католицької Церкви святкує 10-ту річницю від дня заснування. З цієї нагоди “Пошта” вітає усіх вірних та душпастирів єпархії і спілкується з Владикою Михаїлом (Колтуном), який від дня заснування очолює єпархію, а також є керівником Відділу УГКЦ у справах душпастирства силових структур України.

Про здобутки та перспективи

– Владико, Ваша єпархія святкує десятиріччя від часу свого заснування. Чим живе сьогодні Ваша єпархія?

– Церква є для людей, Церква служить людям, і ця служба сповнюється через єпископа, священиків, монахів та монахинь. В теперішньому часі завдяки такому служінню Сокальсько-Жовківська єпархія втішається визнанням людей. З того часу, як став єпископом, священиків побільшало втричі, а в нашій єпархії на чверть. Ті самі люди, та сама територія, розширилася сфера діяльності священиків. Священик має не тільки Літургію служити, проповідь сказати, але й працювати зі своєю паствою: дітьми, передшлюбними парами, організовувати паломництва, тренінги, бути відкритим, пропонувати людям, які ще не знають Церкви, ті скарби, що є в ній, відкривати їм обличчя Церкви, щоб вона стала для них приємною, цікавою.

– Який, на Вашу думку, найбільший здобуток цих десяти років?

– Важливо, що людина не тільки вірить, а й серцем до Церкви горнеться, це є великий здобуток. За цей період Церква зростає, зростає не тільки якісно, духовно, а й поширюється, постають нові парафії, будуються нові храми. Для нас є дуже доброю ознакою, що люди під час такої кризи, маючи фінансові труднощі, знаходять стільки оптимізму, відважуються на такі величні справи, знаходять резерв, щоби збудувати храм, посвятити, прикрасити, наповнити його. Кожна людина, яка вкладає свою віру, молитву, переконання, свої гроші, народжує цю церкву для себе. І людина тоді має в ній своє місце, любить її, вона до неї докладається, вона нею живе, бо ця Церква допомагає їй жити.

– В який спосіб Ви і Ваша єпархія підбиваєте підсумки за цей період?

– Ми зібрали весь матеріал у книзі «Сокальсько-Жовківська єпархія: життя і служіння», в якій йдеться про Церкву, якою вона була перед нами, до якої ми прийшли колись, в якій живемо тепер і як нам жити далі. Кожен в ній може побачити своє місце, зазирнути в історію, щоб довідатися, які випробування витримала Церква і який здобула потенціал.

– Якою бачиться Вам перспектива?

– Під час святкувань і у подальшому служінні всі разом будемо намагатися відкривати для себе ці сторінки духовного життя, щоб це духовне збагачення переливати в людей, щоб ми могли, керуючись вірою, зберегти і передати нащадкам усі ті надбанням, які Церква здобула, а також придбати ще щось нового, щоб та Церква, в якій ми живемо, давала нам  духовної сили для розвитку нашої культури, а найбільше нашого взаємного сприйняття, щоб ми могли в мирі й любові розбудовувати в Україні не тільки церкви, а й наше життя.

Про життя з Богом

– Яке місце посідає Церква в житті людини?


– Людина в Церкві починає бачити себе, ближнього, починає бачити життя. І цієї духовної сили ми не можемо почерпнути нізвідки: ні від держави, ні від політики, ні із засобів комунікації, радіо, телебачення, але черпаємо сили з Євангелія, з тих таїнств, у яких ми народжуємося для Церкви. Це є та сила, що дає можливість долати труднощі, які створює життя, політика, держава чи ми самі. Для людини Церква є тим духовним джерелом, з якого вона черпає, щоб йти в життя, дивитися вперед із оптимізмом.

– Яким має бути наше життя з Богом?

– Маємо пам’ятати, що Бог робить для нас жертву, і ми маємо в своєму житті також творити цю жертву. А нагоди для цього нам ніколи не бракує, жертва завжди є для нас доступною: щоб ми хотіли один одному прощати, терпеливо зносити один одного, щоб були добре налаштовані, щоб не говорили один про одного чогось злого, щоб могли сказати щось добре, похвальне, за потреби – підтримати. Щоб могли творити добрі діла один для одного і для людей.

– Яку жертву, на Вашу думку, ми маємо принести, щоби сподобатися Богові?

– Довіритися Йому. Жертва не вимірюється тим, чи велике добре діло я зробив, чи маленьке. Жертва – це те, що від душі. А Господь її приймає, як сказано в Євангелії: “Хай буде по твоєму серцю”. Нехай це будуть дві лепти, але якщо я приношу цю жертву з вірою, з любов’ю, то вона є прийнята.

Про час і його виклики

– Владико, як би Ви визначили час, у якому ми живемо?


– Ми зараз є в часі Виходу, виходу з духовної неволі. Нас завжди переслідували, ми завжди мали відчуття меншовартості від держав і Заходу, і Сходу. Україна ніколи не була самостійною державою. Можливо, зараз ми ще не набули того усвідомлення, наскільки важливо мати свою державу, працювати на свою державу, наскільки важливо є служити своїм людям, цінувати свою мову, культуру, розвивати їх, бо це є наше життя. Для нас держава завжди була чиєюсь, вона не була нашою, щоб ми її могли любити.

– Що може зробити Церква для розвитку суспільства і держави?


– Завдання Церкви – вказати на ці суспільні цінності, дати розуміння нашого життя, наскільки важливим воно є, щоб ми могли про нього належно дбати, наскільки важливою є екологія землі, наше сумлінне ставлення до всього живого. Десь ми ті цінності відставили на другий план. Думаємо про хліб насущний, що маємо їсти, де спати, на чому їздити. Завдання Церкви – привернути любов до ближнього, до своєї батьківщини, до землі, до чесної праці. І це маємо виховувати в собі, не вимагати від когось, а самі до того прийти.

– Бути християнином завжди нелегко. Як Ви вважаєте, коли було важче: тоді, в часи гонінь, чи сьогодні?

– У той період було багато спокус і випробувань, небезпек, але від усього вибавив Господь, він той, що допускав такі випробування, він той, хто додавав сили перейти через них. Сьогодні їх є не менше, може, навіть і більше, якщо ми настільки чуємося спокійно. Але будьмо свідомі свого покликання, свідомі – хто нас покликав.

– Що є необхідним, щоб гідно витримати ці випробування часу?

– Завжди треба молитися, щоби не втратити свого покликання, щоб Господь міг і далі провадити кожного з нас. Щоб не самі своєю власною силою ми йшли, а щоб могли завдячувати Богові. Розуміти, що хочемо досягти чогось більшого в житті, щоб краще пройти свою дорогу. Ми молимося, бо наших сил ніколи не вистачало і не буде вистачати. Тільки Господь може дати нам ту силу свою, яка зробить нас успішними.

Про переконання і служіння

– Владико, Ви стали на шлях служіння у важкі часи переслідувань. Хто і що впливало тоді на Ваш вибір?


– Коли я приймав рішення, щоби піти в монастир 1974 р., я зробив свій вибір завдяки нашим священикам, які пішли в підпілля, не зрадили своїй Церкві, своїй вірі, щоб таким чином служити людям. Вони наражалися на покарання, але мали таку візію про Церкву, що вона є та, котра спасає, дає силу, витривалість, вона є та, задля якої варто жити і вмерти. Бачив, наскільки людина є переконана в своєму покликанні, як вона вірить, що може змінити цей світ. І під цим впливом формував свої погляди, в мені назріло переконання: якщо не я, то хто? Вирішив іти в монастир, згодом прийняв дияконські свячення, а потім священичі, уряд в Чині, потім служіння на парафії, де мене призначили і звідки мене запросили прийняти сан єпископа. Радий, що сьогодні можу втілювати своє служіння в життя Церкви, священиків, вірних.

– Ви опікуєтеся капеланством, як відбувається становлення цього інституту?

– Маю доручення від Синоду єпископів займатися капеланським служінням у Збройних силах та в усіх силових структурах України. Пригадую той час, коли військові начальники не хотіли дверей відкривати. Але я йшов, чув покликання, розумів, що там є наші діти часом застрашені, часом завстиджені, морально пригнічені, які не можуть говорити вільно про свою Церкву, про свою віру, про те, що вони моляться. Сьогодні маємо великі напрацювання: укладені угоди на рівні Міністерства оборони, Міністерства внутрішніх справ, на рівні військових частин та інститутів.

Наша Церква плідно працює в цьому напрямі, і ми сподіваємося, що в 2011 р. буде створено Інститут капеланської служби. Але скільки років треба було пройти, скільки трудів докласти, скільки жертв і наполегливості, щоб ми прийшли до свідомості, що інститут капеланства потрібен.

– Чому це є так важливо?


– Перебуваючи поза домом, поза своєю родиною, люди, які несуть свою нелегку службу, потребують молитви, духовної опіки, потребують духовного проводу та мудрої настанови. Так само, як і вектор академічного виховання молоді. Як важко спочатку було спромогтися увійти у стіни навчальних закладів. Всі внутрішньо розуміли, що це треба робити, але ніхто не хотів прийняти це за правило нашого життя.

– Є в нашому суспільстві й така категорія людей, які потребують особливої опіки. Це засуджені, котрі відбувають покарання у виправних закладах, чи й вони мають таку підтримку з боку Церкви?

– Синод єпископів нашої Церкви доручив мені опікуватися також і пенітенціарною системою в Україні. Це сфера і засуджених, і тих, хто має коло них своє служіння, щоб забезпечувати діяльність виправних закладів. Духовні потреби цих людей ще не цілком визнали в нашій державі. Церква своїми зусиллями, зі своєї ініціативи пропонує своє служіння і засудженим, і тим, хто несе біля них свою службу. У цій ділянці наша Церква розгорнула діяльність по всій Україні. Вивчаємо ставлення та потреби, готовність до віри, спеціально готуємо священиків до такого роду служіння, адже ув’язнені – це особливий людський елемент, дуже різний, серед них є і добрі психологи, які вміють керувати та використовувати інших, а є і дуже багато щирих людей, які потребують підтримки, проводу, спілкування.

Ольга Хворостовська

http://www.lvivpost.net/content/view/8725/347/

Слово Боже на щодень

Читання Катехизму УГКЦ