Упродовж 18–20 квітня на парафії святого священномученика Йосафата у місті Шептицький відбулися похоронні богослужіння за будівничим і багаторічним парохом храму — митрофорним протоієреєм Михайлом Нискогузом, який після тривалої недуги відійшов у вічність.

У суботу, після прибуття тіла спочилого, священники протопресвітеріату звершили чин парастасу.

У Томину неділю заупокійний священничий парастас очолив єпарх Сокальсько-Жовківський владика Петро Лоза у співслужінні владики Михаїла та численного духовенства.

У понеділок відбулася заупокійна архиєрейська Божественна Літургія, яку очолив владика Петро. Під час богослужіння архиєрей виголосив проповідь, у якій наголосив на глибокій вірі покійного та його жертовному служінні Богові й людям:

“Блаженна путь, на яку нині йдеш, душе!

Сьогодні, у цей пасхальний, воскресний час, коли співаємо і звіщаємо, що Христос, Який воскрес із мертвих, переміг смерть і тим, що в гробах, дарує життя вічне, стоячи біля домовини отця Михайла, з вірою промовляємо ці слова, вдивляючись у завтрашній день.

Віримо, що Господь, Який створив людину, відкупляє і спасає її через Своє воплочення, смерть і воскресіння. Він є для нас дорогою, правдою і життям. Він, як Сам каже, є Богом не мертвих, а живих.

Отець Михайло все своє життя проповідував людям, до яких був посланий, і прагнув, щоб кожна людина пізнала Бога та мала живі, добрі стосунки з Ним.

Думаючи про нього, можна сказати: це була людина, якій усе було небайдуже. Йому був важливий внутрішній стан людини, доля сім’ї, родини, парафії, яку він будував — і не лише як будівлю, але як спільноту живої віри. Його боліла доля нашого народу, наших воїнів. Він старався якнайкраще послужити тим, за кого молився.

Його серце горіло бажанням, щоб усе здійснювалося згідно з Божою волею, щоб Боже Царство ставало реальністю у людському житті.

Як і кожна людина, він переживав падіння і помилки, бо немає людини, яка б жила і не згрішила. Але, як каже святий Августин: впасти — це людське, а залишатися в грісі — диявольське. І отець Михайло завжди піднімався і йшов далі.

Останнім часом він багато терпів через хвороби. Ці страждання стали для нього своєрідною Страсною п’ятницею — часом співстраждання з Христом, у якому він черпав силу, щоб іти далі.

Святкуючи Пасху, в останній її день, у суботу, він завершив свою земну дорогу, звершивши власний перехід — свою Пасху — від земного життя до вічного.

Як вірний священник, який усе життя проповідував істину спасіння, сьогодні він стоїть перед Божим престолом, щоб прийняти вінець слави.

Багато хто знав його з різних подій, бачив його служіння. Ще у 1989 році він одним із перших повернувся до лона Української Греко-Католицької Церкви, відкрито засвідчивши свою єдність із Церквою, що вийшла з підпілля. Він багато перетерпів, але завжди шукав Божої правди і свідчив її людям.

У своєму житті він не шукав людської слави. Коли його нагороджували, він казав, що не заслуговує її, бо всю славу віддає Богові. Він залишався простим священником, який багато зробив для Церкви — як будівничий храму, але передусім як будівничий людських душ.

Сьогодні, звершуючи молитву і приносячи за нього Божественну Літургію, ми дякуємо Богові за дар його життя і за всі дари, якими він ділився — з родиною, парафіянами, з усіма людьми, яких зустрічав.

Він ділився тією благодаттю, яку сам отримував від Бога. Його слово і приклад стали джерелом багатьох покликань. Особливою була його молитва і бажання, щоб із його родини вийшли священники, які сьогодні моляться за нього і за спасіння його душі.

Навіть сьогодні, лежачи тут у домовині, він продовжує проповідувати. Проповідує істину про те, що людина народжується з Божої волі, але приходить момент, коли завершується її земне життя, і кожен мусить перейти поріг смерті.

Упродовж усього свого життя він проповідував воскреслого Христа і жив цією вірою щодня.

Тож пам’ятаймо про нашу мету — вічне життя, яке Господь приготував для кожного з нас. Ми очікуємо воскресіння мертвих і життя майбутнього віку. У вічності ми знову зустрінемося і прославлятимемо Бога за все, що Він учинив через нас.

Отче Михайле, сьогодні ти тілесно перебуваєш тут із нами, але віримо, що духовно ти вже з Господом. Ми молимося за упокій твоєї душі, просячи Бога, щоб простив усі твої провини — добровільні і недобровільні”.

Після Божественної Літургії відбувся чин останнього цілування, під час якого духовенство та вірні віддали останню шану спочилому.

На завершення богослужіння владика Петро прочитав прощальну молитву. Відтак тіло покійного процесійно обнесли навколо храму, після чого похорон завершився на міському кладовищі в Бендюзі.

Пресслужба єпархії